Проникаючи за корпоративну вуаль

Сучасна юридична думка будь-якої розвинутої країни визнає принцип, згідно з яким юридична особа є самостійним суб’єктом, відокремленим від засновників або учасників. Юридична особа діє від свого імені і виражає свою особисту волю, що не є простим подовженням волі осіб, які контролюють компанію.

Однак починаючи з першої половини минулого століття спочатку в США, а згодом і в європейських країнах розвивається практика «проникнення за корпоративну вуаль» (piercing the corporate veil). Цей термін належить до розроблених судовою практикою або встановлених законом виключень з принципу самостійної волі юридичних осіб. Суть цих виключень полягає в тому, що суди ігнорують відокремленість юридичної особи та визнають її учасників відповідальними за дії компанії так, ніби її дії були діями учасників.

У якості прикладів проникнення за корпоративну вуаль розглянемо судову та законодавчу практику країн, у яких цей принцип розвивається найдинамічніше, – США та ФРН.

Досвід проникнення за корпоративну вуаль у США

У США окрема особистість юридичної особи ігнорується тільки за виключних обставин, коли головна компанія має повний контроль за діяльністю дочірньої та використовує його задля досягнення злочинної, незаконної або іншої неналежної мети, що призводить до несправедливості. Відповідно до одного емпіричного дослідження американські судді задовольняють 40% вимог позивачів щодо проникнення за корпоративну вуаль. Проникнення за вуаль частіше за все пов’язують із шахрайськими діями. Але воно може відбутись й у зв’язку з іншими діями, які вводять в оману. Наприклад, якщо дочірня компанія була створена спеціально для того, щоб головна могла уникнути відповідальності за договором.

Підставою проникнення за корпоративну вуаль є контроль головного підприємства за діяльністю дочірнього. Суд проникає за вуаль, якщо дочірнє підприємство фактично виконувало агентські функції для головного. Для встановлення цього факту суди посилаються на:

* недотримання формальностей при веденні корпоративної документації;
* істотну недоплату статутного капіталу;
* несплату дивідендів;
* перекачування коштів з одного підприємства до іншого;
* переплетення активів;
* бездіяльність директорів та інших посадовців дочірньої компанії та відсутність будь-якої корпоративної документації.

Формування в контрагентів обґрунтованої думки про те, що головна та дочірня компанії є одним і тим самим суб’єктом, також може призвести до проникнення за вуаль. Компанії, особистість і господарську діяльність яких легко сплутати, викликають особливу увагу та скептицизм американських суддів. Так, корпоративна вуаль піднімалась, коли головна компанія стверджувала, що дочірня є її відділом. Це відбувалось і у випадках, коли компанія з недоствореним статутним капіталом стверджувала, що інша фізична або юридична особа нестиме відповідальність за її зобов’язаннями.

Захист прав кредиторів у ФРН

Норми німецького корпоративного права спрямовані в першу чергу на захист прав кредиторів компаній. Німецьке право містить групу спеціалізованих норм, що регулюють права та обов’язки відокремлених компаній у рамках корпоративних груп. Крім того, існують високі стандарти обачності для керівників компаній, навіть незначне порушення яких призводить до відповідальності. Цивільне право ФРН передбачає обмежену відповідальність учасників акціонерних товариств (AG) і компаній з обмеженою відповідальністю (GmbH). Однак, як і в США, існує розділ судової практики, який стосується проникнення за корпоративну вуаль за виключних обставин і з серйозних підстав.

Німецький закон про акціонерні товариства містить окремий розділ, присвячений регулюванню взаємовідносин між контролюючими компаніями та компаніями, що перебувають під контролем. Центральним положенням цього розділу є норма, згідно з якою права акціонерів та кредиторів залежних компаній захищені обов’язком контролюючих компаній компенсувати річні втрати, понесені у зв’язку з діяльністю останніх. Цей закон містить низьку положень, що регулюють структуру груп, управління, бухгалтерії, інформування державних органів і загалу про діяльність та відповідальність перед кредиторами. Закон застосовується до акціонерних компаній, але судова практика розповсюджує ці правила і на компанії з обмеженою відповідальністю.

Ситуація контролю виникає згідно з німецьким законодавством, коли одна або більше компаній знаходяться під управлінням контролюючого підприємства. Контроль презюмується, якщо має місце більшість голосів учасників. В іншому разі факт контролю може бути встановлений, якщо меншість безпосередньо впливає на прийняття рішень залежною компанією через договірні відносини або іншим шляхом. Німецькі закони передбачають два способи регулювання відносин між контролюючим і залежним підприємствами: укладення спеціального договору та де-факто-залежність, що встановлюється судом у кожному конкретному випадку.

Якщо одне підприємство контролюється іншим, але відповідного договору не укладено, суд може встановити де-факто-залежність, яка також передбачає обов’язок контролюючого підприємства компенсувати залежному витрати за невигідним договором. Контролююче підприємство, яке постійно втручається в господарську діяльність залежного, у деяких випадках може бути визнане відповідальним перед кредиторами останнього. Така відповідальність може виникнути й у фізичної особи, яка контролює діяльність компаній з обмеженою відповідальністю.

На відміну від залежності, яка створена за законом, де-факто-залежність, що виникла із судової практики, не вимагає доведення невигідності конкретного правочину. Судовий розгляд таких справ зосереджений на питанні, чи контролює підприємство відповідна фізична або юридична особа. Коли залежність доведена, вона створює презумпцію того, що контроль був невигідний для підприємства та доказування конкретних збитків не вимагається.

У справі Autokran Верховний федеральний суд встановив, що контролююче підприємство було відповідальним перед орендодавцем залежних компаній за несплачені орендні платежі. Сім компаній з обмеженою відповідальністю взяли у позивача в оренду будівельні крани. У зв’язку з несплатою орендних платежів орендодавець звернувся до суду та отримав рішення на свою користь на загальну суму 700 000 DM, але в ході виконання рішення одержав лише 40 000 DM. Позивач звернувся до суду, вимагаючи сплати залишку компанією, що контролювала орендарів. Позов був задоволений. Суд вважав, що контролююче підприємство мало суттєвий вплив на діяльність орендарів. За договорами воно могло отримувати кошти безпосередньо від клієнтів орендарів і мало право на доходи залежних компаній. Суд вирішив, що за таких обставин контролююче підприємство мало також відповідати за боргами орендарів.

 Український досвід

Ситуація в Україні характеризується широким застосуванням офшорних компаній і так званих компаній-метеликів, які дозволяють своїм власникам уникати відповідальності за боргами. Тому система проникнення за корпоративну вуаль є необхідною.

Українське право містить посилання на:

* залежне господарське товариство (товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) – таке, у якому головному господарському товариству належать 20 або більше відсотків статутного капіталу товариства (ст. 118 ЦКУ);
* дочірнє підприємство – таке, що знаходиться у вирішальній залежності через переважну участь контролюючого підприємства у його статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління, зокрема через володіння контрольним пакетом акцій (ст. 126 ГКУ);
* корпоративне підприємство – господарське товариство, холдинговим корпоративним пакетом акцій (часток, паїв) якого володіє, користується та розпоряджається холдингова компанія (ст. 1 Закону України «Про холдингові компанії»).

«Залежні» товариства нічим не відрізняються від «незалежних», крім того, що товариство, яке придбало більше 20% статутного капіталу іншого, зобов’язане оприлюднити цю інформацію в порядку, встановленому законом (ч. 2. ст. 118 ЦКУ). Однак закон не конкретизує цю вимогу, тому незрозуміло, як та коли така інформація має бути оприлюднена.

Інформація про наявність вирішальної залежності, яка створює дочірнє підприємство, має бути зазначена у відомостях його державної реєстрації та опублікована відповідно до закону (ч. 4 ст. 126 ГКУ). Як, коли і де публікується така інформація, закон не встановлює.

Елементи проникнення за корпоративну вуаль можна знайти у ч. 6 ст. 126 ГКУ. Так, у разі банкрутства корпоративного підприємства через дії або бездіяльність холдингової компанії остання несе субсидіарну відповідальність за його зобов’язаннями. Однак, крім того що сама по собі процедура банкрутства в Україні відома як непрозора, надмірно тривала та така, що не захищає права кредиторів, треба ще довести, що саме дії холдингової компанії призвели до неплатоспроможності корпоративної компанії. Більше того, ця норма стосується виключно холдингової компанії, тобто «відкритого акціонерного товариства, яке володіє, користується та розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств» (ст. 1 Закону України «Про холдингові компанії в Україні»), тоді як кількість ВАТ в Україні порівняно невелика – навіть великі підприємства обирають форму ТОВ або ЗАТ. Отже, хоча ч. 6 ст. 126 ГКУ містить елементи проникнення за корпоративну вуаль, їхня практична цінність обмежена. Нам не вдалося знайти жодного прикладу успішного застосування їх кредиторами в судовій практиці.

В українському праві існують лише елементи проникнення за корпоративну вуаль, які не забезпечують кредиторам достатнього захисту. Вважаємо, що майже безконтрольне користування гравцями ринку окремою особистістю юридичної особи з метою уникнення своїх боргових зобов’язань не може продовжуватися вічно. Тому впровадження принципу проникнення за корпоративну вуаль у тій чи іншій формі має знайти своє відображення в українському праві та судовій практиці.