Ринок розлучень як перспектива найближчих років. Етичні питання супроводження процесів розлучення

Статистика свідчить, що кожний другий шлюб у країні приречений на крах. Розлучення стали буденністю, їх уже не сприймають як щось катастрофічне. Але розлучення – це лише перший крок великого шляху, на який стає подружжя, приймаючи рішення про те, щоб крокувати долею порізно. Надалі виникають питання про розподіл майна, визначення місця проживання дитини, стягнення аліментів тощо.

Доброю тенденцією є те, що правова обізнаність пересічних громадян з кожним роком зростає. На сьогоднішній день все більше людей розуміють, що вирішення юридичних питань краще доручати фахівцям, і це призводить до збільшення звернень до сімейних адвокатів та юристів, які спеціалізуються в галузі сімейного права. Разом з тим, застосування інституту представництва в судових справах про розірвання шлюбу і нині викликає суперечки в юридичних колах.

В Конституції України визначено, що кожен має право на правову допомогу. Рішенням Конституційного суду від 16.11.2000 року № 13-рп/2000 було розтлумачено зазначену конституційну норму та визначено, що припис «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» за своїм змістом є загальним і стосується права на захист, яке може бути реалізоване фізичною особою у цивільному, арбітражному, адміністративному і кримінальному судочинстві. Цивільний процесуальний кодекс України не містить імперативних норм, які б забороняли участь представника у судовому процесі про розірвання шлюбу, як, наприклад, у справах про усиновлення (ст. 38 ЦПК України). Здається, немає невирішених процесуальних питань, але…

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року N 11 роз’яснює, що сімейне законодавство не передбачає можливості розірвання шлюбу представником одного з подружжя або їх обох за довіреністю останніх, а правила ЦК про представництво, довіреність і доручення на ці правовідносини не поширюються.

Виходячи з практики, яка існує в судах загальної юрисдикції, при розгляді вищезазначеної категорії справ можна з впевненістю стверджувати, що, дійсно, судді не вважають за можливе слухати справу про розірвання шлюбу без особистої участі сторін. Безумовно, така позиція має підґрунтя незважаючи на відсутність правових норм, якими б можна було її аргументовано мотивувати.

Відповідно до пункту 2 статті 238 Цивільного кодексу України представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Мабуть, саме ця норма закону і пояснює всю суть проблеми, яка виникає з інститутом представництва при розгляді справ про розірвання шлюбу.

Подивимось уважніше на другий розділ сімейного кодексу.

Стаття 111 Сімейного кодексу України передбачає, що суд має вживати заходів для примирення подружжя.

Передбачене статтею 111 Сімейного кодексу України вжиття судом заходів щодо примирення подружжя застосовується у випадку відсутності згоди одного з них на розірвання шлюбу за ініціативою однієї зі сторін або суду у формі відкладення розгляду справи слуханням та надання сторонам строку на примирення (ч. 5 ст. 191 ЦПК).

З урахуванням того, що процедура розірвання шлюбу, як ніяка інша, в залежності від конкретних обставин, має альтернативні шляхи вирішення, чітко прописані в законодавстві, ми стикаємося з тим, що саме відсутність домовленості між сторонами змушує подружжя не просто звертатися до суду, а й слухати справу по суті.

Якщо звернутися до Постанови вже згаданого Пленуму Верховного суду України, ми побачимо, що там висловлена думка про те, що проголошена Конституцією України охорона сім’ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей.

Далі зазначено, що саме з цією метою суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з’ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя. Крім того, при визначенні строку на примирення суд заслуховує думку сторін та враховує конкретні обставини справи.

Зрозуміло, що у разі, якщо в процесі бере участь лише представник одного, або обох з подружжя без особистої участі фізичних осіб, суд не зможе з’ясувати багато питань, які, на думку Пленуму Верховного суду України, необхідно враховувати, уникаючи формалізму.

Розлучення – це один з правочинів, який має дуже тонку межу між правовою стороною та правом на приватне життя. Саме в цій категорії справ сторони, на жаль, змушені підняти завісу і відкрити частину свого приватного життя.

Жоден із фахівців права, виконуючи роль представника однієї зі сторін, не зможе відповісти судді на питання суто приватного характеру, які, як правило, з’ясовуються протягом судового засідання. Тим більше, що відповідно до статті 112 Сімейного кодексу суд з’ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя.

І в разі, якщо такі питання як наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда можуть бути з’ясовані тільки на підставі письмових доказів, то всі інші обставини, перелічені в статті, можна з’ясувати тільки з пояснень сторін, безперечно, за їх персональної участі.

Загалом, прямої заборони на участь адвоката або представника за довіреністю, в законі немає. З наведеного вбачається, що інститут представництва в категорії таких справ, як розірвання шлюбу, може застосовуватися лише частково.

Тобто сторонам не забороняється звернутися до спеціаліста з сімейного права – юриста чи адвоката, який може надати кваліфіковану консультацію як на стадії подачі позову, так і в ході судового розгляду, але він не зможе повністю замінити сторону в судовому процесі.

Етичні питання супроводження процесів розлучення

Ще будучи студенткою п’ятого курсу юридичного факультету, я працювала секретарем судового засідання одного з районних судів м. Києва. З особистого досвіду можу впевнено стверджувати – розірвання шлюбу, особливо за відсутності домовленості у сторін з майнових питань, є однією з найважчих, з етичного аспекту, категорій справ. При цьому для всіх присутніх на судовому засіданні без виключення, починаючи з судді та секретаря і закінчуючи представниками та адвокатами сторін. При цьому, основне навантаження в розрізі емоційного та етичного аспектів лягає саме на юристів, які представляють подружжя.

В зазначеній категорії справ, найчастіше, представник фізичної особи змушений під час всього судового розгляду закликати свого довірителя дотримуватися меж пристойності. Адже, відповідаючи на питання суду, який має з’ясувати всі фактичні обставини подружнього життя, що призвели сторони до розлучення, особа змушена пригадувати всі негативні моменти, які виникали між подружжям протягом шлюбу, оприлюднювати непрощені образи. Це призводить до такого загострення пристрастей, що адвокатам необхідно стримувати та заспокоювати своїх довірителів.

Зрозуміло, що в такій ситуації, коли люди змушені в присутності, по суті, сторонніх осіб – адвокатів, відкривати не надто привабливі сторони свого особистого життя, ще гостріше постає питання саме адвокатської етики.

Незважаючи на багатогранність поняття етики адвоката, на мій погляд, в справах цієї категорії, клієнта понад хвилює, чи буде дотримано адвокатом статтю 9 Правил адвокатської етики, яка тлумачить поняття та межі питань конфіденційності.

З наведеного вище можна зробити висновок про те, що участь представника в судових процесах про розірвання шлюбу є не тільки можливою, але й необхідною з урахуванням зростаючого попиту на цю категорію юридичних консультацій.

Водночас, юрист, якщо він не є адвокатом і не має такого стримуючого фактору, як правила адвокатської етики, безумовно повинен дотримуватися цих правил, представляючи інтереси особи в справах про розірвання шлюбу.