Стан та виконання рішень ЄСПЛ проти України

Якщо подивитися на кількість справ, які були програні Україною в Євросуді, то одразу стає зрозумілим, що цей засіб захисту порушених прав (через Євросуд) є вельми популярним в Україні, адже він видається ефективним.

Попри те, що не в кожній країні питання виконання рішень Євросуду регулюються законом, в Україні такий закон існує з 2006 р. В ньому чітко вказано, що він прийнятий у зв’язку з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції та протоколів до неї, а також створення передумов для зменшення кількості заяв до Європейського суду проти України. Однак ні нормалізування процесу виконання законом, ні те, що рішення Євросуду, згідно зі ст. 46 Конвенції є обов’язковим для виконання Україною, не дає приводу тішитися з тієї ситуації, яка існує насправді.

Єдиний більш-менш відпрацьований момент у виконанні рішень Євросуду – це виплата суми справедливої сатисфакції, якщо така встановлена у рішенні. Зрештою, не все так просто. Наприклад, візьмемо виконання додаткових заходів індивідуального характеру, передбачених ст. 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон).

Закон дає визначення, яке з’явилося в ньому зовсім не випадково. Якщо пригадати Рекомендацію Комітету міністрів Ради Європи 2000 р. про те, на які стандарти має орієнтуватися країна при визначенні того, що ж таке restitutio in integrum, таке визначення є цілком правильним. Отже, відповідно до Закону, «додатковими заходами індивідуального характеру є відновлення попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum), шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі або повторного розгляду справи адміністративним органом, а також інші заходи, передбачені у Рішенні».

Наприклад, коли у рішенні Євросуду вказується, що рішення національного суду все ж таки належить виконати, то це саме ті додаткові заходи індивідуального характеру. Однак тут вже не йдеться про той термін, який застосовується, згідно із Законом, до сплати справедливої сатисфакції, тобто «відшкодування» за Законом. Виконання невиконаного рішення національного суду за Законом взагалі не належить до «відновлення попереднього юридичного стану», оскільки, відповідно до ч. 3 статті 10 Закону, «відновлення попереднього юридичного стану Стягувача здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; повторного розгляду справи адміністративним органом».

Отже, якщо невиконане рішення національного суду, попри констатацію порушення Євросудом, так і залишається невиконаним, то згідно із Законом це не буде порушенням.

Як відомо, в Україні перегляд остаточних національних судових рішень на виконання Рішень Євросуду здійснюється Верховним Судом з 2010 р. Така можливість передбачена усіма чинними процесуальними кодексами України.

Перегляд відповідних національних судових рішень здійснюється за заявою особи, на користь якої було винесено рішення Євросудом. Заява повинна бути подана у встановлений відповідним процесуальним кодексом строк – від 1-го до 3-х місяців, залежно від того, за яким процесуальним кодексом відбуватиметься перегляд.

На перший погляд, все врегульовано та очевидно. Крім того, зрозуміло, що існування рішення Євросуду не гарантує заявнику обов’язкового скасування національного судового рішення. Зрозуміло, що все залежить від обставин кожної конкретної справи, а також від того, яке саме порушення та чому було констатовано Євросудом.

Проте як оцінювати ті випадки, коли Верховний Суд України, не зважаючи на рішення Євросуду проти України та встановлення у ньому серйозних порушень прав заявників, які гарантовані Конвенцією, все ж таки відмовляє особі в поновленні її порушених прав та перегляді відповідних національних судових рішень? Саме такі ситуації були досліджені Євросудом, наприклад, у справах «Бочан проти України №2» та «Шабельник проти України №2», в яких Євросуд прямо висловися з приводу того, що Верховний Суд України «грубо викривив висновки рішення Європейського Суду». Отже, маємо повторні рішення Євросуду проти України через недосконалу роботу судової системи.

Що стосується заходів загального характеру, тут ситуація вкрай плачевна. Для кожного, хто цікавиться виконанням рішень Європейського суду з прав людини, найактуальніше на сьогодні питанням стосується наслідків рішення у справі «Бурмич проти України». Нагадаємо, що це нещодавнє безпрецедентне рішення Великої палати Євросуду, яким більше ніж 12 тис. українських скарг було фактично передано від Євросуду одразу під контроль Комітету Міністрів Ради Європи. Історичний екскурс показує певний «еволюційний» шлях цієї проблеми.

Протягом певного часу на національному рівні взагалі вважалося, що у разі термінового виконання рішення національного суду заявник втрачає статус жертви та, відповідно, можливість підтримувати свою скаргу в Європейському суді. Прикладами може бути справа «Погасій проти України», в якій заявник скаржився на невиконання рішення суду, яким було визнане його право на отримання заборгованості з військових надбавок. У справі «Макаров проти України» заявник скаржився на тривале виконання рішення суду, яким було визнано його право на отримання виплат за інвалідністю. У цих випадках рішення національних судів щодо заявників були повністю виконані під час розгляду справ Євросудом. Виходячи з цього, Євросуд вирішив, що заявники не можуть більше вважатися «жертвами» порушення права отримати виконання рішення на їхню користь, як вони про це стверджували на момент подання заяв.

Однак, вже у 2004 р. у справі Войтенко проти України Євросуд визнав порушення положень п. 1 ст. 6, ст. 13 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, попри виконання рішення національного суду під час розгляду справи Євросудом. Заявником у цій справі був військовий, який звільнився з армії. Незважаючи на те, що національне рішення суду було повністю виконане під час розгляду справи Євросудом, останній, звертаючись до своєї практики, нагадав, що неможливість особи домогтися виконання судового рішення на свою користь становить втручання у право цієї особи на мирне володіння своїм майном, яке закріплене у ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Надалі кількість скарг до Євросуду незмінно та швидко зростає. Навіть півторарічна перерва у розгляді таких заяв, що була надана Євросудом рішенням у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» не мала жодного впливу ні на кількість заяв до Євросуду, ні на пошук шляхів вирішення проблеми на національному рівні. Зрештою, навіть спроби обчислити аналогічну заборгованість на національному рівні начебто зазнали поразки.

Отже, очікуємо на якусь змістовну інформацію про те, яким чином у цій сумній історії буде поставлено крапку. Цього разу очікуємо вже не від Євросуду, а саме від України, якій все ж таки належить запровадити дієвий механізм виконання національних судових рішень.

Ірина Шевчук, старший юрист, адвокат АО ENGARDE

Оригінал публікації доступний за гіпер-посиланням: http://yur-gazeta.com/publications/actual/stan-ta-vikonannya-rishen-espl-proti-ukrayini.html